Експедиційний виїзд на Закарпаття:
досліджуємо соціокультурні та господарські традиції українців

З 07 по 10 вересня 2018 р. науковці відділу «Український етнологічний центр» здійснили експедиційний виїзд на Закарпаття. За планом експедиції старший науковий співробітник, кандидат історичних наук В.О. Юрченко та молодший науковий співробітник, кандидат історичних наук В.Р. Іванчишен обстежили 8 населених пунктів Закарпатської області, а саме - сс. Негрово, Доробратово Іршавського району, сс. Росош, Дусино, Березники Свалявського району, сс. Бобовище, Копинівці Мукачівського району, м. Мукачево. Жителі краю виноградників і лісів гостинно приймали учасників експедиції, охоче надавали допомогу при зборі етнографічного матеріалу, ділилися світлинами з сімейних архівів.

Завдяки плідній співпраці з місцевою владою, (окремо варто подякувати головам Бобовищенської і Копиновецької сільських рад Козаку Володимиру Івановичу і Симчині Юрію Михайловичу), вчителями, нинішніми і колишніми директорами будинків культури дослідникам вдалося зібрати багатий фактичний матеріал (зробити фото- і відеофіксацію) за такими напрямами експедиційної роботи як народна архітектура, народний одяг, громадський побут, народні знання.

Зразок вишивки на домотканому полотні 60-х років ХХ ст. (с. Копинівці Мукачівського р-ну Закарпатської обл.)

Сучасні форми обрядового дитячого одягу (с. Негрово Іршавського р-ну Закарпатської обл.)

Традиційне житло (с. Копинівці Мукачівського р-ну Закарпатської обл.)

Своєрідні природно-кліматичні умови Закарпаття, його важливе географічне положення на південних схилах Українських Карпат, складні соціальні і культурні відносини виражають специфіку цього краю, який з давніх-давен населений українцями. У ході дослідження показовим виявилося тривале збереження в українців Карпат давніх традицій взаємодопомоги. У 60-70-х роках ХХ ст. у побуті закарпатців звичною була «супряга», коли робоча худоба різних господарів запрягалася для спільних потреб (зокрема спрягали дві корови у ярмо, коли йшли по дрова у ліс або волів при оранні землі). Окрім того, серед населення Закарпаття і до сьогодні побутують спільні практики (по сусідству) з обробітку землі і збору урожаю, наприклад, саджання і копання картоплі («крумплі») чи ламання і лущення кукурудзи - у с. Бобовище кажуть «збираємо бригадами». Варто відзначити, що респонденти достатньо повно окреслили важливі компоненти громадського укладу життя людей. Зокрема, записані цінні відомості про те, як у дорадянські часи проходили сільські збори («сходки»), на яких розподіляли землі на Старій горі (розбивали поля на ділянки), де люди висаджували власні виноградники. Відбувалося це у вигляді жеребкування, в шапку чи кошик клали закручені паперові картки з написами, після чого по черзі присутні витягували їх, і було так, що ґазда (заможний селянин) міг витягнути чагарник чи ярок, а бідняку могла дістатися краща земля. Таким чином сім'ї мали на тій горі кожен свою ділянку. При потребі на отриманій ділянці викорчували чагарники, де висаджували садки та виноградники. Також кожен господар для зберігання урожаю мав пивницю (погріб) і для охорони цієї пивниці на зиму наймали сторожа. З радянською владою прийшла і колективізація. Не зважаючи на опір з боку населення, Стару гору все-таки забрали в колгосп. Добре пам'ятають респонденти і звичаї взаємодопомоги при виготовленні будівельного матеріалу з глини (саману) з додаванням соломи, кінського гною, висушеного на відкритому просторі, і називали цей процес «правити вальки». Доволі часто інформатори при опитуванні розповідали про те як проходили вечорниці («пряхи», «вєчурки») у довоєнні часи у зимову пору року, і як молодь проводила своє дозвілля вже у радянський період.

Досить детально респонденти описали характерні для регіону особливості будівництва житла, інтер'єру і хатнього начиння. Хати складали з дерева, прямокутної форми без жодного цвяха («довга хижа»). Перед хатою робився вхід - «турнац» (веранда). Огорожу плели з жердя (прутів) - гілок граба, верби. Крилися хати соломою, пізніше черепицею. Водночас детальними виявились розповіді респондентів щодо внутрішнього планування будинку, техніки вимощення підлоги і горища. Горище («під», «пуд») використовувалося господарями як склад. Із хатнього начиння важливе місце посідав великий різьблений «сусік» (комод, скриня) для зберігання одягу. Зі слів респондентів, «сусік» використовували ще для зберігання продуктів і зерна (жита, пшениці, кукурудзи та ін.). Також для зберігання одягу використовувалася «лада» - лава, в якій внизу були зроблені відділення (ящики). Така лава ставилася під стіну, а перед нею міг стояти стіл. Варто відзначити, що опитувані користувалися нею ще донедавна.

Етнографічна інформація зібрана в ході експедиційного дослідження стосується також особливостей українського народного вбрання. Опитані інформатори повно і детально описали техніку виготовлення і пошиття домотканого одягу, особливості жіночого і чоловічого костюма закарпатців. Зокрема, дали опис безрукавок - «лайбиків», також у повсякденному житті закарпатців поширеними були прості фартухи («катрани»,«платяники»), які господині носили поверх одягу, щоб не забруднити його. Характерним для закарпатських жінок було закутування у чорні хустки (платки). За словами респондентів - «старі жони» і тепер носять темні «платки». У гардеробі закарпатці мали «гуні» (петеки) - верхній одяг з баранячої вовни. А на ногах носили «топанки» (черевики). Практикувалося вирізування взуття з дерева м'якої породи (верби, липи, смереки) під розмір ноги, їх називали («дерев'янки»). Також плели «бочкори» (постоли) зі свинячої, телячої, баранячої шкіри або тимчасове взуття з кукурудзяного «пір'я». У «бочкорах» і дерев'янках ходили ще у 70-х роках ХХ ст. Усі жінки носили підколінки (гольфи), «фусиклі», «штрінфлі» (шкарпетки). Популярними були капелюхи, шапки («клебани») з соломи, а хто багатший був, то носив капелюх із замінника шкіри. Жінки у холодну пору року носили велику хустку з вовни («кестеман»). Серед аксесуарів інформатори згадують «веретяні ташки» - ткані сумки, з якими діти ходили до школи, і прикраси - намисто з дерева і каміння різного кольору.

Цікавим виявилося знайомство з місцевим краєзнавцем, який активно займається дослідженням свого краю. У с. Бобовище Мукачівського району змістовною була розмова і зустріч з учителем, істориком, краєзнавцем, письменником Дмитром Болдижаром, який опублікував нариси з історії свого села та ряд історико-літературних видань (зокрема, краєзнавчу працю «Бобовище», туристично-краєзнавчий путівник «Краєвиди Бобовища»). Його усні свідчення базуються як на власному досвіді (спогадах дитинства та розповідях матері), так і на набутих ним знаннях як історика, і можуть використовуватись як експертні, які показують специфіку регіону.

Віталіна Юрченко
старший науковий співробітник відділу
«Український етнологічний центр»,
кандидат історичних наук